Іван Хамула має 30 кобил і двох жеребців у селі Мала Вільшанка
фото з домашнього архіву Івана Хамули
51-річного Івана Хамулу зустріла в
потязі Харків–Трускавець. Дядько у спортивних штанях читає на нижній
полиці газету. У кишені блакитної сорочки тренькає старенький
мобільний. У купе пахне кіньми.
— Нє, інших одправив на тренування у Львів, — гукає Іван у трубку.
Цікавлюся, чи не спортсмен, бува.
— Нє, — повторює колоритно. — Я кіньми займаюся. Живу в Красному, а
в сусідньому селі — Малій Вільшанці — маю єдиний на Львівщині племінний
репродуктор. Є англійські, руські, арабські рисаки, а я розводжу
українську верхову породу. У роки війни таких коней майже винищили. На
них козаки їздили! — піднімає кулака.
Розповідає, що вперше проїхався верхи у п’ять років.
— Батько був ковалем. Сірий татів кінь був, а як звати — не
пам’ятаю. Першу кобилку я купив за 300 доларів років сім тому в
жінчиної тітки. А далі брав звичайних сільських коней і міняв
двох-трьох на одного породистого.
Провідниця вносить склянки з пакетиками ”Майского чая”. Чоловік чекає, доки вона вийде.
— Племінні українські коні коштують від 1000 доларів і вище, —
багатозначно дивиться. — У мене зараз 30 кобил, два жеребці та десяток
жеребчиків.
Питаю, звідки він бере на коней гроші.
— Наше споживче товариство має свої магазини в Задвір’ї, Красному,
Андріївці, — загинає пальці. — А коні почнуть приносити гроші років
через п’ять. Годую їх сіном, вівсом, висівками, морквою. Іноді даю
цукор, — шурхотить обгорткою від рафінаду. — Але ще жодного не продав.
Навіть на тренерів грошей нема. Доглядати помагають брат Степан і
дружина Надя.
Ми з нею не зустрічалися зовсім, — змінює тему, дістаючи з кишені
цигарки ”Прилуки”. — Випадково побачилися на гулянці та й побралися.
Коли вінчалися, ще мама жива була. Все село гуло!
Хамули мають нову чотирикімнатну хату й 11 соток городу, але майже нічого не садять. Пані Надія — вчителька географії. Їхній 22-річний син Павло працює у податковій, а 18-річна донька Марія вчиться на юриста.
— Діти доглядають коней, коли мають час. Колись найму тренера,
конюха. Платив би їм по 700 гривень, а то й тисячу! І конюшні немає, —
зітхає. — Переобладнав стайню у Малій Вільшанці — мамі покійній дали
пайку в колгоспі, де працювала на буряках. Там корівник є. Стайню ми
відгородили парканом, щоб коні не топтали сусідських городів. Охорони
немає. Влітку коні гуляють по території. Слава Богу, не крадуть їх.
— Я ніколи не бачив Іванових коней, — згодом розповів 39-річний голова сільради Красного Ярослав Білий.
— У нашому селі якщо три пари коней набереться — то добре. Але Іван не
платить орендної плати за свої магазини! — підвищує голос. — І треба
від нього якихось там 1000 гривень на рік! А коні, виявляється, має за
тисячу доларів. Не дивуюся, що тримає їх у Вільшанці.
— Та він з тими кіньми скоро з торбами по світу піде, — сплескує 52-річна Марія Хамула,
дружина Петра — Іванового старшого брата. — Цілий день там до ночі. То
похворіють коні, то лоша помре. Хату збудували, а ремонту зробити не
можуть. Заробляють мало. Раніше тримали свиней, корову, а тепер часу
нема. Іван — найщедріший з чотирьох братів. Ми в них усі дні народження
святкуємо. Якщо тільки він не на фермі.
Пан Іван ще розповів, що має трьох улюбленців: руду Вілу, гніду Арабіку й жеребця Байрама.
— Ім’я племінного коня складається з літер імен його батьків — це як
прізвище для людини,— пояснює. — От у мене прізвище хороше. У Біблії
ціла глава про Хамулу є.
У 46-й главі Буття, де написаний родовід Юди і Якова, справді є згадка про двох синів Фареса — Есрома і Хамула.
1955 — народився у Малій Вільшанці Золочівського району Львівської області
1960 — уперше сів на коня
1975 — закінчив Львівський кооперативний технікум
1975 — служив у армії у Бердичеві
1983 — одружився з Надією Степанівною
1985 — народився син Павло
1988 — з’явилася на світ донька Марія
2000 — відкрив у Малій Вільшанці репродуктор племінних коней української верхової породи
2003 — заснував споживче товариство ”Терен”
Дарія ГОРСЬКА
