| |
| Погода в селі |
 |
|
Головна » 2012 » Березень » 25 » Один день у закарпатському селі.
10:47 Один день у закарпатському селі. |
Село занепадає? Ні, не чули...
Один день у закарпатському селі.
«Він нич не робить, тільки п’є, прийде додому – мене б’є…» – лунає пісня з магнітоли в маршрутці Мукачеве-Хуст. Фольклор… Закарпаття завжди вабило мене особливими людьми, цікавими традиціями та незвичною говіркою.
Я їхала до Нижнього Селища Хустського району, щоби написати, що не так уже й погано можна жити в селі. Але побачила більше, ніж сподівалася. Місцеві мешканці доводять, що зробити життя комфортнішим своїми руками можливо. Поширеної в Україні фрази «село вимирає» тут, здається, й не чули.
Швейцарський сир в українському селі
Невелика одноповерхова будівля неподалік сільради – це поки що єдине місце в Україні, де із карпатського молока виготовляють сир за швейцарськими технологіями.
Сьома ранку. Біля сироварні вишикувалися мешканці п’яти ближніх сіл. Зараз у них прийматимуть молоко. Щодня, кажуть люди, з однієї корови здають по сім-вісім літрів, а платять тут 3,20 грн за літр.
Заходжу до приміщення, одягаю білий халат. Одразу відчуваю різкий кислий запах. Згадую – саме так пахне сироватка, коли вдома готують сир.
У підвалі на дерев’яних стелажах – сотні шматків сиру різних кольорів і форм. Працівник сироварні саме обприскує їх соленою водою. Тут доволі прохолодно, пахне сирістю. В таких умовах сир дозріватиме від кількох тижнів до півроку – залежно від сорту. Кілограм найдешевшого тут можна придбати за 150 гривень, на нього йде 10-12 літрів молока. Повна потужність сироварні – півтори тонни молока на день.
— Цей сир не воскований і не рафінований. У Львові в супермаркеті такий коштуватиме десь вдвічі дорожче, – пояснює менеджер сироварні. – Дегустування треба починати з «Селиського» молодого, потім перейти до зрілого. Це один і той самий вид, але різні стадії дозрівання. Потім – м’який сир «Хуст». Після кожного шматочка зробіть ковток вина.
Сироварня в Нижньому Селищі – соціальний проект. Швейцарська організація надала безстроковий безвідсотковий кредит на будівництво й купівлю обладнання, провела навчання для персоналу. Власник сироварні – колишній учитель математики Петро Пригара – їздив вивчати технологію виробництва до Швейцарії. Селяни отримали непоганий додатковий заробіток, та й виробники задоволені – продукція вмить розходиться.
Безкоштовні свині – не тільки в мишоловці
Кого в цьому селі особливо поважають, то це директора школи. Олександрові Липчею сорок три роки, він координує багато соціальних проектів у Нижньому Селищі. На стінах його невеликого кабінету висять грамоти й кубки за спортивні досягнення школярів, на столі – ноутбук.
– Достатньо кількох активних людей, щоби почати піднімати село, – розповідає Олександр Липчей. – 1997 року ініціативна група мешканців Нижнього Селища утворила громадську організацію «Закарпатська асоціація місцевого розвитку», а 2010-го – сільськогосподарський кооператив «Селиський маєток», який я зараз очолюю. Почали подавати заявки на ґранти міжнародних фондів.
Олександр Юрійович говорить тихо, спокійно, без акценту. Він народився в Нижньому Селищі, навчався у Дрогобицькому педагогічному університеті, де вивчав французьку й англійську мови.
– Провели до школи водогін, збудували дитсадок, поліклініку, пекарню, сироварню, спорудили бювет для всіх мешканців. Повністю замінили дах на Будинку культури, збудували біотуалет у школі, нове футбольне поле, – директор перераховує, що доброго вдалося зробити для села завдяки об’єднанню громади. Найцікавіший проект – допомога Міжнародної благодійної фундації «Хайфер проджект інтернешнл».
– Ми отримали з племінних господарств десяток корів і десяток свиноматок. Учасник проекту – мешканець Нижнього Селища – безкоштовно отримує тварину, а потім повинен із приплоду виростити ще одну дорослу тварину, спарити й віддати сусіду чи наступному учасникові проекту. Це все робиться безкоштовно. Коштом «Хайфера» надається ветеринарне забезпечення, трохи кормів.
Щоб отримати свиноматку чи корову в подарунок, селяни пишуть заяву. Це зробила вже сотня селиських родин.
– Головна умова – тварина має жити, тобто її не можуть наступного дня пустити на шашлик, – додає Липчей. – Разом із коровою чи свинею треба передати також знання, досвід. Людина з власної волі має віддати ту тварину, випити з новим господарем по 50 грамів – і після того всі лишаються задоволені.
Виходжу зі школи. На подвір’ї сусідньої хати – картина, якої мені, що все життя прожила в місті, досі бачити не доводилося: двоє свиней паруються. Вирішую сфотографувати, але господарі протестують – надто інтимний момент!
– То якраз і є той спільний «хайферський» кнур, який запліднює свиноматок. Він такої породи, що свині від нього мають більше м’яса й менше сала, – каже господар, заганяючи кнура до стайні.
З іншого подвір’я назустріч, квокчучи, вибігають кури, за ними йде господар. Василеві Селеману шістдесят два роки, він хвалиться, що має вже чотирьох онуків. На голові в нього біла кепка, у руках – жовте відро із залишками каші: саме годував худобу.
Заходимо до стайні, що за хатою. Там лежить телятко, ближче до дверей прив’язана корова. На вусі в тварини – жовтий ідентифікатор.
– Та корова, яку нам безкоштовно дали, рік тому отелилась, – каже господар. – Молоко носимо туди, на сироварню. Та сиру звідти не купуємо – то для нас дуже дорого. Файно, що почали в селі таке робити. Ця порода корови, звісно, краща, ніж наша. Вона більше молока дає і якесь воно навіть смачніше.
Центр цивілізації – у Нижньому Селищі
У центрі села між сільрадою й сироварнею розташований Будинок культури, по-простому – клуб. Зовні – звичайна сіра двоповерхова будівля, та всередині кипить життя. Керівник театральної студії «Чіґа-Біґа» (угорською – «равлик») Тетяна Бєлоусова саме проводить репетицію завтрашнього шкільного свята. Сідаємо за столик у кафе на першому поверсі клубу.
– Це соціальне кафе, тут не продають нічого міцнішого за пиво, – каже дівчина. Вона приїхала в Нижнє Селище шість років тому разом із подругою. Тоді їх запросили на тиждень провести для дітей театральний майстер-клас. – Потім ми приїхали сюди ще раз уже за власною ініціативою, і ще раз, і ще… Врешті лишилися тут жити, з міста в село переселилися.
Тані 27 років, вона має біляве волосся та блакитні очі. Раніше жила в Рівному, закінчила там університет. За фахом – режисер драматичного театру й актор.
– Коли ми сюди приїхали, то тут люди взагалі не знали, що таке театр. Сьогодні ж я сама займаюсь із півсотнею дітей від семи до сімнадцяти років.
Клуб потребує ремонту – стіни в тріщинах, де-не-де осипалася штукатурка. Поки що полагодити встигли лише дах. Та культурному життю це не заважає. Щонеділі тут майстер-класи: роблять ляльки-мотанки й оригамі, ліплять із глини й гіпсу, а ще показують мультфільми. Коли немає посту, організовують молодіжні тематичні вечірки.
Таня – волонтер. Відділ освіти платить їй чотириста гривень зарплатні щомісяця за роботу з дітьми. На життя ж заробляє, організовуючи приїзд закордонних туристів і приймаючи їх у себе вдома.
– Усе залежить від людей, – каже дівчина. – Вийшло так, що тут є люди, яким небайдужа доля села. В Рівненській області села вимирають, порожніють, у них залишаються лише старенькі. Тут, на Закарпатті, село тримається, а люди готові не лише виживати, а й працювати над тим, створити гідні умови. Жити в селі – це непогано!
Ірина Чулівська (текст і фото)
газета ZIK №10 (15 березня 2012р.)
|
|
Переглядів: 722 |
Додав:
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
|
|
|
|
|
